Полтавець пише дитячу літературу та видав книгу розповідей про АТО

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Полтавець пише дитячу літературу та видав книгу розповідей про АТО

Микита Кашницький уже нюхав пороху неоголошеної війни на Сході, але, попри це, здається безнадійним оптимістом. Про свою формулу перемоги та нову книгу «АТОбайки» юрист, медик, волонтер, письменник розповів журналісту «Кола».

– Пане Микито, знаю, що Ви росіянин за походженням, але вільно говорите українською. Як і коли переїхали в Україну?

– Коли «переїхав» на українську мову? (усміхається). В Україну я приїхав 1994 року, якщо не помиляюся, у справах. Мені сподобалося – я залишився. І, не повірите, уже після того, як перебрався сюди, усвідомив, що в мене один дідусь із України. Доки мешкав у Росії, це якось поза зоною було. Хоча дід усе життя прожив у Росії, він родом із Очакова Миколаївської області. І я відчув, що Україна – це моє. Класна земля! Моя! Зараз я громадянин України, а українську мову опановував потроху ще до першого Майдану. А Помаранчева революція стала серйозним поштовхом для усвідомлення, що я частина громадянського суспільства. Учив мову сам. І зараз не можу грамотно писати. І вже було кілька спроб від початку до кінця написати книгу українською – не виходить поки що, але перекладаю свій текст завжди сам.

– Як юрист за освітою почав писати дитячу літературу?

– У мене тут, у Полтаві, народився син Ілля. Йому виповнився рік, я почав замислюватися, що він буде читати, точніше, що сину читатиму, коли він сприйматиме літературну мову. І я 2002 року почав шукати книжку про героїв, які живуть в Україні. На той час шалено популярний був Всеволод Нестайко. Фактично, ж нової літератури не було. Крім того, мене не розуміли продавці книжок. Пропонували Нестайка, Успенського або й зовсім не хотіли спілкуватися. Я не знайшов потрібної мені книги. Тож сів за комп’ютер і подумав: «Напишу сам». Рік я писав цю книжку таким чином: писав один-два розділи, виходив у двір багатоповерхівки на Алмазному, ловив 3-4 дітлахів, затягував їх у квартиру, саджав і читав написане. Малеча сміялася, питала, де можна купити. Опісля показав полтавському письменнику Володимиру Тарасенку, той сказав, що книжка хороша. А потім сім років намагався видати свою роботу. Мені хотілося, щоб видавництво надрукувало книгу власним коштом і було зацікавлене в її продажу. Розумів, що якщо вони зроблять це за мої гроші, то виконають усе формально. У серпні 2008 року я все-таки знайшов видавництво, виготовили макет видання, та виникла проблема, якої не очікував, дійшло до суду. Вони вимагали з мене грошей (10 тисяч доларів) за друк, хоча ми домовлялися інакше. Потім вони телефонують і кажуть, якщо не дасте грошей, то взагалі книгу під іншим прізвищем можемо надрукувати. Суд я виграв, права на книгу перейшли до мене, сам її видав і реалізовував теж самостійно. Це був цікавий досвід. У рамках проекту, який ми робили разом із Департаментом освіти та науки КМДА протягом трьох років, я відвідав понад 200 шкіл. І це не був продаж книги, а була зустріч із дитячим письменником, ініціатива, спрямована, на те, щоб малеча більше читала. За півроку до Майдану за цією книгою, яка називалася «Пригоди Пухнастика та В’юнка», почали знімати мультик. Це був 13-серійний телевізійний проект. Але Майдан, війна – і все зупинилося. Хоча це неправильно, адже мультик передбачався патріотичним. Думаю, один із серйозних інформаційних провалів нашої країни, що війна й життя окремо.

– Як Ви потрапили на Схід? Ви пішли санінструктором, адже маєте ще й медичну освіту?

– Перша в мене освіта медична, яку отримав у коледжі в Росії. Це як хобі, бо я ніколи не працював медиком. Після коледжу відразу вступив на юридичний факультет в університет.

– Але в зону АТО Ви пішли як медик?

– Хлопці з медичних бригад, із якими я був на Майдані, запросили мене. (Я чергував там не постійно, але намагався приходити періодично й чимось допомагати). Андрій Салагорник, який створив медичний загін «Білі берети» в Тернополі, зателефонував мені влітку 2014 року й сказав: «Приїжджай, будемо вивчати тактичну медицину». Я приїхав на волонтерські навчання з цієї дисципліни. Цивільний медик – це не про те. Така людина може бути корисна на війні відсотків на 10. Цивільна й тактична медицина – різні галузі. Потім я пішов до батальйону «Айдар» «за паспортом», тобто добровольцем-медиком. Після цього приїхав до Полтави, провів тут перший тренінг із волонтерами з тактичної медицини. Згодом зателефонували з Києва й попросили, щоб ми тут організували роботу з мобілізованими, бо не було кому навчати. Ці тренування тривали до травня. Я періодично їжджу на війну, але вважаю, що тут можу бути більш корисним.

– Як виникла ідея книги «АТОбайки»?

– Ми писали книгу як джерело позитиву. Володимир Бульба, київський волонтер, зараз – радник міністра молоді й спорту, який свого часу вивозив людей зі Слов’янська тощо, мені запропонував написати з гумором про війну. Я, чесно кажучи, не зрозумів спочатку, про що йдеться. Де гумор, а де війна? Але згодом зрозумів, що він мав на увазі. Книжка вийшла. Вона написана з гумором, сарказмом, іронією. Але найбільше мені в ній подобається драйв. Звісно, на війні ніхто не сумує. Це просто неможливо. І я, і Володя намагалися описати події так, як їх бачать люди, які перебувають там. Він писав від першої особи про свої різні перипетії. Я розповідав історії, які трапилися і зі мною, і з моїми друзями, в яких побачив якусь родзинку, про яку варто написати. Історії цілком реальні, не змінені. Звісно, нічого смішного там немає, деякі розповіді навіть драматичні.

– Яким накладом і в якому виданні вийшла книга?

– Видавництво – «Самміт-книга», наклад – тисяча примірників. Книга вийшла російською, адже я та Володимир краще володіємо російською мовою.

– Для якої аудиторії це видання?

– Уже зараз, коли сам узяв до рук цю книжку, я починаю розуміти, що взагалі в нас вийшло. Ми хотіли написати книгу про війну для широкої аудиторії, але таку, щоб було легко читати. Тут ще такий момент. Війна триває вже три роки, і люди потроху втомлюються від цього. Емоції притлумлюються, це вже сприймати перестають. Тож має бути якийсь подразник, який знову трохи людей розворушить.

Я щойно з Широкиного, працював там із АСАПами (медична бригада). Війна триває, вона нікуди не дівається. Не кожного дня, але через день є двохсоті, гинуть люди. Реакції держави немає. Де врешті-решт залп важкої артилерії з нашого боку, щоб знищити все те, що стріляє по нас? Тож насамперед ми думали, що, можливо, цю книгу про війну прочитають ті, хто не дуже хотів би про неї чути.

До речі, мій співавтор, Володимир Бульба, вручив на «Книжковому Арсеналі» цю книгу Президенту України. Одним словом, йому довелося пробитися через охорону. Президент книжку тримав у руках. Не знаю, читатиме він її чи ні, але в будь-якому разі, крім Глави держави, книгу оцінило міністерство інформаційної політики й ніби готове надрукувати кілька тисяч примірників, щоб поширювати в лавах Збройних сил України.

– То Ви винайшли новий вид байки, не такої, як в Езопа, Глібова? На кого взагалі орієнтувалися, обравши цей жанр?

– Є такий російський письменник Михайло Веллер. Хай це нікого не ображає, але таке мені поставили завдання. Його «Легенди Невського проспекту» свого часу визнали найсмішнішою книжкою Росії. Але вона не скільки смішна, а по-філософськи цікава, така собі розмова з читачем. Тож я орієнтувався на двох письменників – Веллера й Довлатова, який, звісно, значно потужніший. Рецензенти мені сказали, що те, що в нас вийшло, глибше й краще, ніж у Веллера, адже в нього були такі собі естрадні розповіді. Решту вирішить читач.

– Ви принесли книгу російською мовою. Українською її видавали?

– Уже є. У нас була дилема: чекати перекладу з російської й видавати одночасно чи все-таки презентувати російську версію.

– Хто перекладав?

– Перекладала моя подруга, дитяча письменниця Валентина Захабура. Я її попросив просто зробити дослівник, нічого свого не вигадувати. І ось зараз доопрацьовую переклад. Гадаю, через місяць-три з’явиться і українська версія. Багато людей просили залишити російський варіант. Рукопис одного з оповідань надіслали мої батьки, які зараз мешкають у Європі, родичам до Санкт-Петербурга. Тітка в Росії читала й плакала. Тож, гадаю, це така собі інформаційна зброя, і ми обов’язково це передамо якось у Росію. Я для себе розробив таку формулу: висміяти ворога інколи означає наполовину його перемогти.

– На обкладинці зазначено «Книга перша». Буде продовження?

– Вийдуть нові розповіді. Створено проект «АТО байки». Ми знаємо людей, яким є що розповісти. І ми плануємо продовження, яке, сподіваюся, стане літературною пам’яткою війни.

– Де заплановані презентації?

– Книгу вже презентували в Одесі. У планах – Кіровоград, Харків. Також хочемо представити це видання у Полтаві.

Читайте також: Книгу українця, який вижив у полоні на Сході, надрукували в Росії

Автор: Наталія Сіробаб