Полтавець Павло Будаєвський, який привіз чотири «золота» з Торонто, – про нескореність на всіх фронтах

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Полтавець Павло Будаєвський, який привіз чотири «золота» з Торонто, – про нескореність на всіх фронтах

Фото Ольги Матвієнко

Військовослужбовець Збройних сил України Павло Будаєвський має дві пристрасті – спорт та службу своїй Батьківщині. 2017 року його ім’я та ще 14 українців стало відоме на всю Україну. У складі збірної чоловіки та жінки вибороли 14 медалей на одних з найпрестижніших міжнародних змагань – Invictus Games (укр. «Ігри нескорених») у канадському Торонто.
Чотири золоті медалі з плавання завоював Павло, першим подолавши чотири дистанції.
Про свій вибір між кар’єрою спортсмена та військовослужбовця, нескореність життєвим обставинам та важливість змагань на зразок Invictus Games для вирішення проблем ветеранів Павло Будаєвський розповів «Колу».

На вибір вплинули сімейні традиції

– Павле, відомо, що стати кадровим військовим вирішив до завершення навчання у школі. Що вплинуло на такий вибір?

– Головне в ухваленні рішення стати військовослужбовцем відіграло те, що в моїй родині з діда-прадіда військовослужбовці. У родинах, де є військові, є розуміння, наскільки важливо і престижно служити Батьківщині, продовжувати династію.

– Але це було ще в той час, коли служба в армії не мала того престижу, який повертається зараз, після початку війни на Донбасі.

– Попри те, що на всеукраїнському рівні за роки незалежності військо втратило свій статус, довіру та увагу населення, саме сила традицій у моїй сім’ї надихнула мене.

– Із дитинства захоплювався плаванням, займався професійно, брав участь у змаганнях високого рівня. Тобто була відкрита дорога у професійний спорт, то чому не зробив цей вибір?

– У мене загалом захоплення – спорт, а це і плавання, і біг тощо. Була думка продовжити кар’єру спортивну. Але і традиції та погляди моєї родини, і певні особливості спорту, як професії, зумовили мій вибір саме на користь військової служби. У спорті, якщо ти не номер один, якщо ти не перемагаєш, то намагання реалізуватися, що можуть тривати і 5, і 10 років у складі, наприклад, національної збірної, не дадуть задоволення від реалізації у житті. Крім того, професійний спорт – не назавжди. Кар’єра закінчується рано, коли ти ще доволі молодий. Тому ти живеш із думкою, що спорт, участь у змаганнях колись припиняться. І ти будеш змушений шукати вихід: вже не як активний спортсмен, а тренер або в якомусь іншому статусі. Крім того, професійна кар’єра дуже впливає на здоров’я.

– Але ж військова служба теж пов’язана з ризиком, з травмами, пораненнями.

– Взагалі все життя пов’язане з ризиком. Але є виправданий ризик, коли ти виконуєш свій безпосередній обов’язок військового. Можливо, до цього конфлікту ніхто не задумувався, що українські військовослужбовці справді виконуватимуть свій безпосередній обов’язок, отримуватимуть зарплатню саме за виконання завдань з захисту країни від агресора.

– Чи вдається все-таки на службі не полишати спорт?

– На жаль, в умовах нашої країни усе залежить виключно від бажання людини та певної нескореності, яка має бути, я вважаю, у кожного. Нескореність перед подіями взагалі є основною рушійною силою в житті. Хоча військова служба пов’язана зі спортом, але вона не передбачає якихось професійних навантажень, тим паче фізична підготовка військовослужбовця не має на меті досягнення якихось результатів. Крім того, у військовослужбовців немає достатньо часу та можливості, щоб приділяти увагу щоденним тренуванням. Тому я, як і багато хлопців, тренуюся у вільний від служби час.

«Ігри нескорених» – не просто змагання за медалі, а можливість заявити про проблеми

– Попри те, що ти відмовився від спортивної кар’єри, вдалося піднятися на п’єдестал одних із найпрестижніших міжнародних змагань – Invictus Games. Виборов чотири «золота». Як до цього прийшов?

– Вогнепальне поранення отримав ще влітку 2014 року в районі Іловайська. Перші місяці після поранення саме спорт дав можливість швидко реабілітуватися. Наприклад, плавання дає гнучкість та розвиток тих м’язів, що ми не використовуємо в повсякденному житті.

– І ось через кілька років потрапив на відбір до збірної України на Invictus Games. Хто тебе спонукав?

– Крім того, що постійно тренуватися, для мене все-таки дуже важлива участь у змаганнях. Є досвід участі й у чемпіонаті Європи та світу. Постійно спілкуюся з професійними спортсменами, аматорами, які поширюють інформацію про різного роду змагання. Ось про Invictus Games розповіли волонтери. Далі вже сам зареєструвався на сайті, постійно відстежував новини, тримав зв’язок з організаторами. Дуже хотілося не тільки позмагатися для себе, а й зробити щось приємне для наших співвітчизників. Участь у змаганнях такого рівня у складі збірної України для мене була унікальним досвідом.

За досягнення високих спортивних результатів на III міжнародних спортивних змаганнях «Ігри Нескорених» у Торонто (Канада), виявлені самовідданість та волю до перемоги, піднесення міжнародного авторитету Української держави Президент України нагородив Павла Будаєвського орденом «За заслуги» І ступеня.

Наприкінці 2017-го Павло став переможцем рейтингу KyivPost.com Тop 30 Under 30. Рейтинг представляє найкращих молодих лідерів у всіх сферах життя, зокрема ділові, урядові, спортивні, військові та неурядові сектори.

– Ці змагання складно назвати аматорськими. Чи велика була конкуренція, чи важко було потрапити у збірну?

– Серед учасників було доволі багато тих, хто займається спортом на професійному рівні. Конкуренція була, і це добре. На самих змаганнях, зважаючи на те, що було багато команд з країн, де дуже розвинена саме військова спортивна інфраструктура, я передбачав високі результати їхніх спортсменів. Нам потрібно постійно розвиватися і покращувати свої результати. Але важливість Invictus Games не лише в результатах, а передовсім у приверненні уваги світової спільноти до проблем військовослужбовців, адже учасники – це військовослужбовці держав, які брали участь у збройних конфліктах у різних куточках світу.

– «Ігри нескорених», Марафон Морської піхоти США, Cambrian Patrol – Україна цього року чи не вперше була представлена збірними на престижних міжнародних змаганням, зокрема організованих для військовослужбовців, які отримали поранення. Тобто Україна нарешті розвиває цей напрямок суспільної адаптації ветеранів, наскільки швидко відбувається цей процес?

– Україна рухається, розвиток є, і це добре. Але поки немає внутрішньодержавних ініціатив такого напрямку, тим більш важливою для нас є участь у міжнародних змаганнях. Ми вчимося в інших країн тому, як там вирішують проблеми військовослужбовців, а в нас вони є – потреба реабілітації не тільки фізичної, а й психологічної та соціальної. Заходи на кшталт «Ігор нескорених» – це можливість налагодження співпраці з урядовими та неурядовими організаціями, що і відбувається зараз після першої участі нашої збірної. Безпосередньо в Україні є розвиток в цьому напрямку, проводять «Ігри героїв». Динаміка є.

– Наскільки активно долучаються військовослужбовці до такої діяльності, до спорту?

– Активність можна перевірити вже після того, як буде проведена певна кількість одних змагань. Зокрема наприкінці лютого, коли ми матимемо кількість заявок на участь у відборі на «Ігри нескорених», що відбудуться в жовтні в Австралії. Порівнюючи з минулим роком, бачитимемо, наскільки зросла чи зменшилася їх кількість. Але вважаю, що завдяки успіху нашої команди на «Іграх нескорених», певні представники влади звертають на це увагу. Та і ми робимо все, щоб не зникати з інформаційного простору, мотивуючи таким чином і військових, і привертаючи увагу суспільства. Думаю, що кількість учасників не тільки «Ігор нескорених», але й інших схожих проектів тільки зростатиме.

– Говорячи про державу, чи збільшується ініціатива саме урядових організацій, бо раніше такі проекти ініціювали та підтримували здебільшого волонтери, військовослужбовці?

– Загалом є дуже велика проблема з організацією, фінансуванням таких проектів. Адже кожен спортивний захід потребує і місця проведення, і екіпірування, і тренувальної бази, інформаційної підтримки. Але головною перешкодою може бути відсутність бажання щось змінювати, що дуже гальмує розвиток. Але, зважаючи на підсумки «Ігор нескорених», і Президент, і Кабмін, виступали, підтримували. І, як бачимо, цей проект продовжує життя цього року. Тому підтримка держави є.

– На п’єдесталі «Ігор нескорених» усе не закінчилося. Учасники збірної постійно з’являються в новинах – відкриті тренування, зустрічі, участь у заходах. Це ж важко назвати піаром самих спортсменів.

– Так, це все робиться для того, щоб проект не зник з інформаційного простору, а також для привернення уваги до проблем військовослужбовців. І ми роз’яснюємо, що це за проблеми, чому важливо про них не забувати. Адже мало просто показати десятисекундний ролик про «Ігри нескорених» на телебаченні, про який забудуть через 10 хвилин. На різноманітних заходах ми зустрічаємося з людьми, говоримо про проект, пояснюємо чому він важливий і для чого його продовжувати.

На іграх відчували таку підтримку трибун, ніби змагалися в Україні

– Чи є якась співпраця на рівні ветеранських організацій?

– «Ігри нескорених» підтримують і ветеранські, і волонтерські організації. Наприклад, є велика підтримка громадської організації «Побратими», що займається соціальною адаптацією ветеранів. Вони допомагають в організації. Наприклад, навіть для реєстрації потрібні волонтери. На «Іграх нескорених» ми бачили, як працює ця допомога в Канаді. На змаганнях залучили близько 1600 волонтерів. І ці волонтери не просто вирішили прийти та допомогти якогось дня, а змагання тривали близько тижня. Тому на цей термін, напередодні змагань, надсилали запити на різні фірми від місцевого муніципалітету з проханням відпустити охочих допомогти з роботи. І люди відгукувались – і працівники, і керівники. Громадяни офіційно на тиждень стають волонтерами, там зовсім інше ставлення, ніж у нас.

– І, певно, відчували також велику підтримку трибун під час змагань?

– Взагалі Канада дуже відкрита – і до різних національностей, і до поглядів. Там приймають усіх. І нас зустріли дуже тепло. Особливо зважаючи на те, що в Канаді проживає одна з найбільших українських діаспор у світі. Ми відчували таку підтримку від них, наче були в Україні. Коли виходив, то бачив на трибунах дуже багато українських національних прапорів, що було дуже приємно. Ці люди настільки давно проживають у Канаді, але зберігають український вогник у серцях, тримаються разом. Для нас організовували також різні заходи.

– Не тільки з канадцями ж зустрічалися. Інтернет облетіло фото, на якому ви з ініціатором проведення Invictus Games із принцом Уельським Гарррі.

– Так, він взагалі не справив враження титулованої особи – ніяких краваток, пихатості. Для учасників організовував кілька вечорів, де намагався з кожним поговорити, привітатися, сфотографуватися. Взагалі ж, принц організував ці змагання не для піару королівської родини, а саме для військовослужбовців, для привернення уваги до їхніх проблем. Тим більше, що в родині Гаррі військова служба також є давньою традицією, її проходять усі чоловіки за власним, свідомим вибором. І це не є служба десь у штабі. Гаррі, наприклад, пройшов службу в Афганістані. І він льотчик, завжди є небезпека бути збитим. Думаю, ось це розуміння військової служби, спілкування з побратимами, дало поштовх до організації таких змагань.

– Порівняно з тим, як вас приймали в Україні під час повернення?

– Дуже тепло. Після прильоту в аеропорту нас зустріли дуже багато людей – не тільки преса, волонтери, близькі, а й просто люди, які приїхали підтримати. Це дуже важливо – знати, що на тебе чекають, тебе підтримують і пишаються результатом, досягнутим на міжнародній арені.

– У жовтні 2018-го змагання відбудуться в Австралії. Чи будеш брати участь у відборі до збірної цього року? Взагалі, чи не збільшать квоту для України цьогоріч?

– Кількість учасників збірної залишиться, як і минулого року, – 15 спортсменів. Уже подав заявку. Але подивимося, чи вийде. Загалом є пропозиція провести такі ігри в Україні 2019 року. Це буде крок вперед у зміні ментальності нашого суспільства, і взагалі було б дуже приємно – провести на високому рівні, не гірше, ніж у Канаді чи Австралії, такі змагання для військовослужбовців.

– Чи є в нас така можливість?

– Так, у нас багато чого треба зробити для цього, але головне – бажання. Наші спортсмени були представлені в семи видах, а загалом змагання передбачають близько 12, зокрема гольфо, перегони на машинах. Ми маємо залучати багато об’єктів інфраструктури: і басейни, і стадіони тощо. Побачивши, як усе відбувалося в Канаді, то це буде для нас саме таким поштовхом щось відбудувати. І ми не повинні втрачати цю можливість.

Автор: Ольга Матвієнко

• #новини Полтави
• #Ігри нескорених