Титановий Джексон: про любов, життя після війни та роль Полтави у долі

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Титановий Джексон: про любов, життя після війни та роль Полтави у долі

Євген Тєрєхов, «титановий Джексон». Фото Ольги Матвієнко

У Полтаві побував Євген Тєрєхов, легендарний «титановий Джексон». Розповів про синдром війни, чому Героя АТО звуть Джексоном, як переосмислив життя, коли був на межі, про освідчення співачці Наталці Карпі і яку роль у цьому відіграла Полтава.

– Про Вас уже стільки написано і стільки всього у Вас запитували, що чогось нового важко дізнатися. А не підловлювали журналісти на якомусь слові?

– Я ніколи не готуюсь до інтерв’ю, я такий, який є. Тому так, підловлювали і звинувачували, що я зрадив Корбана, всю команду. Так, є конфлікт у партії. Та я сказав: моя тема АТО. Це моє життя і я цим буду займатись. Я залишився. Чому я роблю це в політиці, бо нинішня ситуація в Україні говорить про те, що якщо ти без «ксиви», ти не можеш максимально допомогти. Можеш трохи допомагати, точково, але це не те. А якщо в тебе є підтримка партії, є ім’я, ти можеш відкривати двері десь із ноги і вимагати. Не просити, а вимагати. По-різному буває. Тим паче фінансово допомагає партія.

Сьогодні багато хто докоряє, що мені зробили ім’я. Але мені його зробили російські ЗМІ, охрестивши американським найманцем.На війні без гумору можна збожеволіти, тож у нас у взводі був Jackson, Batman,Superman. Коли приїздили до нас на блокпост Аваков і Турчинов, то я і сказав:«I am Jackson, I am Batman, I am Superman». Всі гі-гі, га-га.Турчинова не бачили з такою усмішкою. Тож Аваков попросив повторити на камеру ще раз і записав це відео на телефон. А увечері стаття: «Американский наемник повышает боеспособность украинской армии», рознеслось по всій Росії. Відео мало вже 25 тисяч переглядів ввечері.

– В одному з інтерв’ю читала, що міністр МВС Арсен Аваков запропонував Вам посаду, щоб Ви займались аатовцями, але в системі МВС. Яке бачення щодо цієї пропозиції?

– Я обдумую це. Але є проблема: не можу бути в системі МВС, бо в мене на закінчена вища освіта. Єдине що можу, зайти на громадську посаду, у цьому теж є свій плюс. Поки що ця пропозиція залишилась у повітрі.

– Як зараз звучить Ваша посада? Ви радник мера Дніпра Бориса Філатова?

– Я залишився радником міського голови Бориса Філатова з питань волонтерства та АТО, на громадських засадах. А в партії УКРОП я займаюсь питаннями атовців та волонтерів у всій Україні.

– Із яким питаннями найчастіше до Вас звертаються люди: хлопці, їх дружини, родини?

– Операції, працевлаштування, реабілітація, отримання посвідчень учасника бойових дій.

– Що найскладніше вирішити?

– Родини загиблих – реабілітація теж. Нині ми домовились із Олександром Шевченком, народним депутатом, про відпочинок сімей загиблих на курорті «Буковель». Також родини зниклих безвісти, тяжкопоранених бійців – вони потребують особливої уваги, їм теж організовуємо оздоровлення у Карпатах. 

– До слова, родини зниклих безвісти бійців досі ж не отримують ніякої підтримки?

– Допрацьовуються зміни до закону, туди планують додати родини зниклих безвісти, щоб вони отримували компенсацію по 100 тисяч гривень. Деякі міста вже запровадили таку ініціативу, як от Кривий Ріг. Якщо всі обласні ради ухвалять таку підтримку родин зниклих безвісти, то не треба буде й закону. От взяти Кривий Ріг, там 500 тисяч виборців, при владі більшість екс-регіонали, але наші укропівці змогли «продавить» те, щоб виплатити матеріальну допомогу родинам зниклих безвісти і загиблих. Сім’ї змогли отримати по 100 тисяч. Я вважаю, що це великий респект і повага, варто в кожному місті, в кожній області запроваджувати таке.

– Назвіть 5 фішок, якими Ви пишаєтесь, що вже вдалось зробити в мирному житті після повернення з зони АТО?
– 1. Посвідчення учасника бойових дій. Я добився, щоб усі мої хлопці з батальйону отримали документи, а це 351 людина.
2. Більше 2 тисяч посвідчень вибив для учасників бойових дій, атовці з різних причин не могли отримати.
3. Близько 70 нагород.
4. Близько 12 виплат по інвалідності. Бо десь губились документи
5.Відправив чимало людей на операцію за кордон.
І взагалі вважаю досягненням те, що я роблю добро і допомагаю.

– Ви балотувались у мери Павлограда. Програли опоблоківцю, хоча у вас було багато прихильників. Зараз як: шкодуєте?
– Чесно сказати: зараз я радий, що все так. Не знаю, як би все повернулось. І розумію людей, вони продались, бо живуть бідно, і це прикро. Але так є. Я депутат Павлоградської міської ради. У мене в раді 36 депутатів, більшості ти не набереш, якщо б і захотіти, бо більшість – від опоблоку.

Не шкодує, що не мер

– Говорять і пишуть, що Павлоград втратив Вас, не буваєте на сесіях…

– Так втратив. Останнього разу я був на сесії, подивився, я виділяли кошти на ноутбуки для шкіл – по 20 тисяч гривень на один. І я розумію, що вони обкрадають своїх же дітей! І я нічого не вдію з цим. Учора буквально мені прислали статтю, де помічник депутата Мартовецького розказує про життя, що я даю обіцянки, але не виконую. Я хочу сказати, що виконую, усе, що можу. А чого не можу зробити, не обіцяю. Опікуюсь дитячим будинком, який у нас у Павлограді, допоміг організувати для хлопчиків і дівчат екскурсію у Дніпро. Подарунки до свят. Діти загиблих – про них теж не забуваю: подарунки, відпочинок у Карпатах.
Дзвонить мені вчора волонтер і каже: Жень, ти знаєш, який ти фурор сьогодні зробив? У дружини загиблого є двоє дітей. От вони граються машинками і говорять: ну що, на «Буковель» ? Мамо, а коли ми ще поїдемо в гори?
Діти залишились задоволені.

Найбільше врізався у пам’ять такий випадок: підходить у Києві хлопчик до мене і каже: Дядя Джексон, моя сім’я, поки тато був живий, мріяла підкорити Говерлу. Ми це зробили, хоч тато уже й не з нами. Але я вірю, він радів разом із нами, в наших серцях. І це все завдяки Вам.
Ти стоїш, у тебе сльози на очах, в тебе дрож по тілу, ти розумієш, що живеш і робиш свою справу не дарма. Ради таких моментів варто жити.

Весілля під назвою «Схід і Захід разом»

–У вересні Ви одружились зі співачкою Наталкою Карпою. Зараз живете в Києві. Як зважились із дружиною переїхати до столиці? Читала на сторінці Наталки, що їй важко звикнути до мегаполіса , а Вам як?

– Так, звикаємо. Наталка зі Львова, я з Дніпра. Дружина – артистка, Бременські музики так би мовити. Сьогодні вона там, завтра тут. Я так само. Часто в дорозі. Весілля було скромне, у Львові.

– Дружина підтримує у Вашій діяльності?

– Вона в мене дуже патріотична. Ми познайомились у патріотичному турі. Вона почала підтримувати мене на виборах мера в укропівському турі. Знову побачились, коли минулоріч перед Новим роком я нагороджував волонтерів у Дінпропетровському госпіталі. Наталка разом із «Антитілами» виступила для поранених бійців, це було 28 грудня, прибули туди на моє запрошення. А потім вона мене запросила приїхати до Львова на свята. Я приїхав. І з цього все й почалось.

– І закохався?

– Ну так. От так і почались стосунки. Вона добра, щира, відкрита, мені це імпонує. Вона може платних концертів не давати, але давати багато благодійних. Їздить із «Жіночим батальйоном», виступають для бійців, їздять до родин загиблих. Це і Світлана Тарабарова, Наталка, Марта Данчук, Надія Старцева, яка очолює «Жіночий батальйон» . От 7-8 грудня вони в Одесі, Миколаєві. Вони роблять великі тури, і це добре. Дружина співає лише українською, вона велика патріотка.

– Удома якою мовою говорите?

– Стараюсь українською. А раніше російською, бо Схід, російською мені легше.

До весілля з Наталкою було одне бажання: повернутись на фронт!

– Віднедавна Ви стали дуже відкритим, Ваші сторінки у соцмережах емоційні, багато особистих фото, сімейних також. Що Вас змінило, раніше ж не було цього?

 

– Знаєте про синдром війни? Мене це теж стосується. Після війни хоч і допомагаєш бійцям, але знання, що в Україні досі війна і гинуть хлопці, морально дуже тисне. Бувало, хочеться зірватись, усе покинути – і на війну. Хлопці там – як родина. Дружина – та людина, яка мене стримує. Вона мене змінила, урівноважила. А ще донька, якій ось у січні буде 3 роки – це та людина, заради якої я залишився живим. Коли мене тяжко поранило, я думав про доньку і батьків у той момент.

– Ви все пам’ятаєте про той день, коли отримали поранення? 

– А мене не вирубило. Це було в Мар’їнці. Я пам’ятаю все, перший снаряд, потім другий. Біжу, дим, зірочки в очах. Треба було добігти до гаража, і тут за воротами падає міна. А в крові, але не відчуваю болю. Зайшло в правий бік: поранило ногу, руку. А я в кофті Рой Джонс і переживаю, що вона в крові (а я ж спортсмен, бої без правил). Кричу, от гади, взяли мені кофту споганили. Хлопці дивляться: весь у крові, а за кофту переймається. Мені вкололи бутарфанол (антишоковий препарат). Уже лежу на карематі, у той момент мені спало на думку помолитись. Думаю, що завдяки отій останній молитві, тому, що батьки весь час молились за мене, я лишився жити. Попросив Бога за доньку Анну, за все, що маю. Попросив сил батькам, щоб вони змогли поставити на ноги доньку. Подумки я вже прощався із життям. Потім мене привезли у лікарню. Вразило, що у палаті вже були нові речі: майка, шорти, тапочки, ліки, квіти, їжа – місцеві все знайшли для мене, кращий хірург з Ясинуватої приїхав сам, витяг 83 осколки, більше 20 залишились у мені. Руки ноги чорні, дим, пил. Прийшла дівчина з Курахового провідати і зі сльозами вибігла. Потім зайшла знову, почала мене відтирати вологими серветками. Для мене то незвично: я боєць, я чоловік, а тут плаче і миє. Вона не лікар, косметолог.

– У вас до поранення були погані стосунки з батьками. А потім покращились.
– Доти були справді погані стосунки, я спортсмен, вуличні бої, вік – було багато всього, що і згадувати…Перше, що я почув, коли сказав батьку, що ранило, батьківські сльози. І я знаю, що аби мене взяли в полон, батько був би навіть у самому Донецьку, заради мене. Я так все в ті дні переоцінив. Мама дзвонила, я не хотів зізнаватись, тата просив теж не казати. Мама подумала, що я з дівчатами, може, десь розважаюсь, якщо не можу говорити. Тут приходить СМС, зміст якої, що мама мене любить, просить пробачення…
– Родини часто розпадаються після війни. Чому і як зарадити цьому?
– Після поранення я розлучився із першою дружиною. Були проблеми ще до народження дитини, до війни. А тоді вирішив: навіщо мене пиляти. Насильно милий не будеш, то треба розлучатись. А жити заради дитини у шлюбі, не можу. Доня – моя копія, від неї не відмовляюсь, дуже її люблю, можу забрати. Після війни узагалі багато родин розпадаються, бо дружини не розуміють, пиляють, морально тиснуть. Я не захищаю чоловіків, бо буває, що ті з порушеною психікою з війни, піднімають руку на близьких, зловживають алкоголем. Їм потрібна фахова допомога. Потрібна підтримка родини і розуміння. Але буває, що і психологи не можуть зарадити. Та пробувати варто! А ще потрібна зайнятість: не можеш забути війну, живеш нею – бери і займайся волонтерством! Чи іншим чимось, зайнятість – дуже важлива. Багато хто міняється кардинально після війни, багато дружин перестають розуміти чоловіків. Любов допомагає розуміти, підтримувати. Чесно, хочеться створити психологічні центри, але такі, де будуть самі атовці. Чому, бо контуженого завжди зрозуміє лише контужений.
– А де взяти психологів? Їх бракує і не всі мають досвід роботи з учасниками бойових дій чи не так?
– Чесно сказати, от недавно був із Сонею Кошкіною на круглому столі: все так добре у нас у Міністерстві оборони, у нас навчають психологів тощо. А коли я побував у Литві на реабілітації, то досвідчений психолог не змогла мені допомогти. Вона була в Афганістані чи в Іраці, максимум, що вона бачила ؘ – як підривались свої на своїх мінах. Так, це страшне… Ця психолог мені сказала: « Вам треба виговоритись». Я кажу:«Не треба!» Вона наполягала. От поговорили з нею, після чого вона сказала: «Вам це не треба. Ви не потребуєте реабілітації». Але багато хто таки потребує фахової допомоги, підтримки.
– Може, це тому, що Ви у багатьох інтерв’ю вже все це проговорили, тому і не було потреби?
– Ні, тоді ще не було інтерв’ю, то лютий, 2015 року, ще до виборів, до знайомства з Філатовим, Корбаном, бо з ними я познайомився у березні.
– А зараз ви вдячні долі, що з ними познайомились?
– Так, вдячний. Завдяки цьому, я можу допомагати людям. Це розширило коло й можливості.
– Там де Ви жили, звідки родом, більше відчутна війна, госпіталі, «швидкі». Чим далі від Сходу – менше. Ви це відчули?
– У Львові є гарнізонний храм, старовинний, який дуже допомагає бійцям. Є там отець Стус. У храмі куточок атовця, там все є, патрони, гради, урагани, портрети загиблих бійців. Коли ми одружувались, то одягли я форму, Наталка сукню-україночку, поїхали, віддали шану загиблим хлопцям. Знову біль, спогади… я вийшов із таким полегшенням. Коли ти поважаєш кожну людину, котра взяла зброю і пішла на фронт…Тож війна відчутна і на Заході, хоча менше, і там теж допомога й підтримка є.

– Як вважаєте, як вплине прихід Коломойського у партію УКРОП? Як це відіб’ється на політсилі, на житті в Україні?
– Як у старому анекдоті: Хто виграє завжди? Виграє єврей! Як не крути.
Тож прихід Ігоря Валерійовича оцінюю позитивно, це ті люди, які зупинили війну, аби вона не поширилась далі.
Україні потрібен хороший менеджер і адвокат від народу, який може отримати довіру від населення і не убити її. Єдина команда, яка може реально щось змінити, то це команда Ігоря Валерійовича. Я виходець першого добровольчого батальйону, який вони створили. Коли я з ним бачусь, він питає: «Як справи на фронті, як там хлопці?». Я поважаю свого комбата, який дізнався, що я в лікарні, що на голові операція, що я, мабуть, вже не потраплю на фронт. Але сказав мені: «Жень, дякуємо тобі, телефон є, дзвони». Мені цього було досить.
Чому зараз важлива Україна для всіх: хороші землі, надра. Але ніхто не очікував того, що Україна може дати відпір. Чесно сказати, я скучаю за 2014 роком, це реально була братська війна. Не важливо було, звідки ти, з якої області, війна усіх об’єднала. А ще додам про Ігоря Валерійовича:
мене вже питали в інтерв’ю, мовляв, чому просиш у Коломойського гроші на потреби фронту? Чому Коломойський не платить податки? А я кажу: пам’ятаєте , як по 5 гривень українці скидались СМС слали, мій батько через день поповнював, відсилав для армії. А відчитались лише за 9 мільйонів, а 100 десь поділись, потім ще. Донині не знаємо, куди зникли кошти, які всі збирали для бійців на фронт. Тож кому платити? А так я приходжу до Коломойського і кажу: Ігорю Валерійовичу, треба на фронт те і те. Він мені дає. Дві «швидкі» ми зараз шукаємо, щоб закупити. Якщо приганяти у повному укомплектуванні з Європи такі 2 машини (б/в), то це мільйон гривень.
– Скоро війна закінчиться?
– Не знаю, не можу спрогнозувати, для цього є спеціально навчені люди, щоб робити прогнози, передбачати. Думаю Крим рано чи пізно повернеться до нас. Люди у Криму усвідомлять, що їхня територія потрібна як військова база.

Як Полтава стала знаковою у житті пари 

– Читала, що хочете від Наталки сина, навіть заголовок саме такий був. І не одного?
– Хочу, але як Бог дасть. Я вже увійшов в історію країни, як захисник, як «найманець». Вважаю, що кожен, хто захищав Україну, вже в історії. Тепер я хочу увійти в історію, як та людина, що змінила на краще Україну. Щоб діти і внуки знали: батько і дід причетний до нового життя, без розбрату, чвар, війни. У дружини 2 вищих освіти, мудра, патріот, вона все відчуває, розуміє, я знайшов справді свою людину, я зрозумів це через місяць зустрічань. А Полтава стала для мене знаковою: саме тут спало на думку освідчитись Наталці. Я їхав з Дніпра на Київ через Полтаву, бо запізнився на літак. Саме тут йому спало на думку публічно освідчитись Наталці Карпі. Кохаю, добра, відкрита, обоє ми лідери (розумів, що нелегко буде), обоє ми як вогонь. Але легких шляхів у всьому ми не шукаємо, але це і досвід у процесі пошуку цих шляхів. Зате і миримось потім гарно.

– А Ви не думали, що кохана може відмовити?
– Думав, бо перед тим вона відмовляла 3 чи 5 разів чоловікам. Як у спорті, я кардинально швидко вмію вирішувати. За кілька годин я вже обдзвонив усіх, щоб мені допомогли. Подзвонив піар-директору її. Потім чоловіку її сестри: «Купи 51 троянду». Я від кафе «У сестер» (Полтавщина) долетів за 1,5 години до Києва, у супермаркеті купив костюм і сорочку (бо їхав із похорону), мені там попрасували, ще придбав каблучку і я вже сів на літак, а піар-директор уже сидить коло мене. Наталці зателефонував, щоб пішла на концерт, а вона не хотіла, мовляв без мене не буде йти. Папку знайшли ще й гербом, квіти купили. Тарас Тополя на концерті у Львові перед півторатисячним залом типу буде грамоту за волонтерство вручати Наталці, вона буде на сцені. І скаже мені: зачитай. Я переживав більше, ніж на війні. Пізніше ми вже удвох обговорили, що якби я освідчився не публічно, вона б відмовила. Казала, що я її буквально притиснув. А як на війні: бачу ціль, не бачу перешкод.
– Ким бачите себе через 5 років?
– Не можу цього знати. Адже я, простий хлопець, шахтар, не міг і уявити, що опинюсь у політиці. Знаєте, із такою дружиною я можу і Президентом бути! (усміхається).

Довідка «Кола
Євгену Тєрєхову 27 років. Був кулеметником 20 батальйону територіальної оборони «Дніпро», отримав поранення. Більше 80 осколків лікарі витягли із його тіла. «У мені досі живуть 24 осколки», – каже про себе Тєрєхов.
Титановий, бо має в голові пластину, яку лікарі поставили йому, рятуючи після поранення.
Спортсмен, займався рукопашним боєм, боями без правил. Останні змагання – Кубок світу в Ялті 2013 року зі змішаних єдиноборств.
Отримує вищу освіту в Університеті державної фіскальної служби України, 2-ий курс, фах – юрист.

Фото – зі сторінки у соціальній мережі.

Автор: Ніна Король