Кінологиня Юлія Нємченко: «У цій справі немає нічого складного, якщо любиш роботу й собак»

23 липня, 15:50   0

Полтавка Юлія Нємченко працює в тій сфері, де мало жінок: лише останні кілька років у кінологічній справі почали з’являтися дівчата. Поліціянток, які тренують собак та виїжджають із ними на затримання, розшукують зниклих людей, наркотики тощо, стає більше у лавах кінологічної служби України.

Товариш і підопічний Юлії Нємченко – Бой, бельгійська вівчарка. Йому 1 рік 7 місяців.

У професії, яка допомагає розкрити злочини, жінок досі мало.

Юлія і Бой

– Юліє, розкажіть, скільки служите та як прийшли в кінологічну службу. У себе на «Фейсбук»-сторінці Ви зазначили, що навчались у педагогічному виші.

– Кінологинею працюю понад два роки, точніше – два з половиною. Так, я вчителька української мови та літератури. Загалом мені хотілося бути курсанткою, а потім працювати в правоохоронних органах, але не встигла вчасно все скласти, тому вступила до педагогічного, а вже згодом – до Харківського національного університету внутрішніх справ (ХНУВС). Тяга до викладання в мене є, я вмію пояснити, навчити, от і вирішила, що піду в педагогічний. А коли надійшла пропозиція щодо вишу внутрішніх справ заочно, то не могла відмовитись. Думаю: нехай буде ще й юридична освіта, її ж за плечима не носити. А щодо собаки, то дуже мріяла мати з дитинства, але не складалось.

– Удома не було собаки?

– Ні, ми жили в гуртожитку, тож там якось не до собаки, площа не дозволяла. А от коли переїхали вже в квартиру (мені було років 20), батьки подарували лабрадора. І одного разу я привела пса на дресирування: хотілося, щоб він був слухняним, розумів команди. І тоді виникла думка: от якби тут працювати. Однак було не до того, бо ж навчання. Це тепер я розумію, що й тоді можна було вже подавати документи, але все склалось як склалось. Згодом я працювала у ХНУВСі, потім – у Київській національній академії викладала. Пізніше відділення в Полтаві закрили, а я побачила оголошення про кінологічну службу, подала документи й пройшла. Далі було професійне навчання в Житомирі – 6 місяців.

– Чого там навчали?

– Перші два місяці – загальні знання, кримінальне право та інше з юриспруденції. Потім – як тренувати собаку та інші тонкощі справи. Спочатку в мене була Багіра, з якою я навчалась, прийшовши молодою спеціалісткою. Але вона незабаром померла: мала гінекологічне захворювання і не пережила операції. Я це тяжко перенесла. Через два тижні після втрати мені видали цуценя: привезли двох – братика і сестричку. Але, чесно сказати, якби зразу дали Боя, я б не знала, як діяти, адже юну собаку молодому фахівцю просто зіпсувати.

– А чим можна зіпсувати?

– Неправильні команди, неправильне підкріплення. У мене надмірна любов до собак, я можу, так би мовити, залюбити, і собака може домінувати наді мною. Тому вдячна тим колегам, які підказували, радили, допомагали.

– А як має бути? І розкажіть, будь ласка, про фахове дресирування.

– Я – головна, собака має це усвідомлювати, тобто я – Всесвіт для Боя. Коли ти виїздиш на пригоди, то тварина має слухатись, не реагувати ні на собак, ні на людей – ніяких рухів без команди. Тому навчання собаки – тривала і клопітка праця. Не все виходило, це засмучувало, адже тварина – як мала дитина: хочеться погратися, пізнавати світ, до всього лізти, а мусить виконувати команди. Зараз уже слухається, усе виконує. Місяців чотири тому було інакше. Від самого початку, коли мені дали цього собаку, я жодного разу не пошкодувала: у нас однаковий темперамент (сангвініки). Бою було близько двох місяців, коли я почала з ним працювати. Спочатку ми багато гуляли, виходили за межі центру, він усього боявся: людей, машин, галасу. Почали з ним вчити елементарні команди: «сидіти», «лежати», «поруч». Нині, можу сказати, Бой – досить спокійний, адекватний пес. Коли я не даю команд, Бой бачить, що небезпеки немає, усе мирно, він буде спокійно поводитись. Якщо я даю команду йому, кричу, то він гавкає, кидається, кусає, затримує. Загалом усе залежить від темпераменту собаки та як саме її навчали з дитинства.

У собак, як і в людей, є розподіл за темпераментами. Зазвичай кінолог і підопічний чи підопічна мають збігатися за темпераментами: так простіше знайти спільну мову й працювати в парі.

– На чому спеціалізуєтесь Ви з Боєм?

– Ми виїздимо на крадіжки. Є ще ті, хто спеціалізуються на пошуках вибухівки та наркотиків. От у таких кінологів по дві собаки. Із самого дитинства чотирилапих тренують на один вид пошуку чи на затримання.

 – Знаю, що жінок у центрі до Вашої появи не було. Чи доводилось боротись зі стереотипами, коли прийшли?

– Спочатку було таке. Колеги-чоловіки ставилися з певною недовірою: мовляв, хворітиме, лікарняні, це ж жінка. Мені цього не казали, звісно, однак було відчутно. З Аллою  Черкаською ми разом прийшли в службу, то спочатку на нас дивились, ніби перевіряючи, а коли побачили, що ми самі вдвох можемо їздити за кермом на затримання, то ставлення змінилось. Ми, жінки, не гірші за чоловіків, а в дечому й кращі: витриваліші психологічно та відповідальніші. Я працювала в різних колективах, тому була змога переконатись у цьому. Мене сварить начальник – я взяла до уваги й пішла виправляти ситуацію. А сварить чоловіків – то половина звільняється по сто разів, гарячкує, а тоді заспокоюється – складніше сприймає зауваження. Треба зазначити, що чоловіки ніколи до нас погано не ставилися, але довіру треба було таки завоювати. Ми ж прийшли в «чоловіче» царство, робота з собакою складна. От, наприклад, смугу перешкод пройти – біжиш, тягнеш собаку, на це потрібна сила. І я не знаю, звідки беруться ті сили, але хочеться довести, що я теж можу, що мій собака не гірший. Він же для мене і так найкращий, звісно. Із моїм першим напарником, Андрієм, у нас повне порозуміння, ми на рівних, та й взагалі чоловіки допомагають, підтримують.

– У вас, як і в патрульній поліції, виїзди парою – чоловік та жінка? Чи як?

– У нас же я тут одна залишилась, є ще Наталія, але вона не має цілодобових чергувань, більше веде документацію. У нас такий графік: доба чергуєш – дві вдома. За місяць я можу разів чотири мати добові чергування, із хлопцями виходимо, сходимось з усіма.

– Розкажіть, як відбуваються чергування, виїзди?

– Ми заступаємо о 8-й ранку й несемо варту, якщо виклик – їдемо, нас двоє, і в кожного собака. От сьогодні виїздили туди, де підірвали машину «Укрпошти». Полями, лісами ганяли, собаки втомлені, ми – теж, згоріли на сонці, до 2-ї ночі там обшукували все. Знайшли заховані мішки, пломби від мішків із грішми. А далі вже було багато інших – і кінологів, і слідчих, там і з Києва виїздили (ідеться про підрив машини «Укрпошти», де постраждав водій, а зловмисники викрали 2,7 мільйона гривень, нині гроші вже знайшли, злочинців – також – авт.).

– Які риси треба мати, аби працювати в кінологічній службі? Самої любові до собак мало. Що вам допомагає у роботі?

– Я сама по собі така, що як треба, то і корм розвантажую, і все інше готова виконувати, тобто тут гендерні стереотипи не працюють. Я – бойова, як кажуть про таких. Професійно спортом не займалась, але бігати, відтискатись – то ніколи не було для мене проблемою. Однак донедавна я більше важила, а тоді схудла, бо таки в моїй роботі з меншою вагою легше. Але щоб я чимось жертвувала, то не скажу такого. Робота у вихідні дні, чергування – це специфіка, я ж свідомо сюди йшла. А в інші дні – вісім годин на роботі, як і в багатьох професіях. Вважаю, що в нашій роботі важливі наполегливість і терплячість, бо тварина ж – як і людина: сьогодні весела, а завтра немає настрою, сумна, але не скаже про це, а ти маєш тягнути, змушувати, собака не хоче, пручається, от учора все виходило, а сьогодні не йде. Я не караю Бойчика, бо замкнеться, – просто даю перепочити, відводжу вбік. Бельгійська вівчарка – така порода, що з нею лише по-доброму треба, не крикнути, не сварити зайвий раз.

– А який конкурс був і що потрібно було, аби потрапити на службу?

– Не пам’ятаю точно, але дуже великий конкурс. Треба було пройти лікарсько-військову комісію і тестування на знання Конституції, законів про Нацполіцію, корупцію, також були питання на логіку. Коли ми вже навчались у Житомирі, то викладачі дивувались, адже вперше було так: 8 хлопців і 12 дівчат з різних регіонів України. Доти в групах вчились одна-дві дівчини. Ідеться про 2018 рік.

Юлія Нємченко та Алла Черкаська з маленькими Боєм і Тайрою

– Які справи на службі найбільше запам’ятались?

– Чогось такого яскравого не було, але хочеться. От в Алли Черкаської, колеги (вона перевелась у Миргород, де живе і має родину – авт.) були такі випадки: вони поїхали на виклик, переслідували крадіїв, затримали їх, знайшли поцуплене. Загалом, мушу сказати, ми часто виїздимо туди, де собаці немає чого робити: вже на місці злочину побували господарі дому, наприклад, поліція, сусіди тощо. А це означає, що там є купа інших запахів, це збиває тварину, плутає, заважає шукати. Собака запам’ятовує останній запах, так простіше, за ним і піде. Місце злочину має бути без стороннього втручання. Я не сумніваюсь, що ми з Боєм ще себе проявимо!

У Полтавському обласному кінологічному центрі є лабрадори, німецькі та бельгійські вівчарки. Був ротвейлер, але вже немає: у цих собак менш стабільна психіка для такої роботи.

Кінологи та кінологині з чотирилапими беруть участь також у показових виступах у комунальних та навчальних закладах Полтави, пропагуючи професію серед молоді.

Кінологині – часті гості у різних навчальних закладах міста

Нині в Кінологічному центрі ГУНП в Полтавській області несуть службу 32 атестовані працівники. Із них 3 – жінки, посада офіційно називається молодший інспектор-кінолог. Наталія Лейко – із 2017 року (діловодство), Юлія Нємченко та Алла Черкаська з 2018-го – кінологині. У червні цього року на конкурсній основі відібрали ще дві кандидатки на посаду молодших інспекторів-кінологів. Нині їх направили для проходження первинної професійної підготовки в Державну установу «Житомирський навчальний центр професійної підготовки працівників поліції». Зарплата чоловіків та жінок у кінологічній службі не відрізняється.

У січні 2020 року з’явилась кінологиня і в Нацгвардії – на Львівщині, Альона Лігаєва, котра змінила професію із тату-майстрині. У західних областях в Україні вона перша.

ФОТО Ніни Король та надані.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

До теми:

Чи не тиснуть погони й чи форма до лиця: полтавська поліціянтка – про службу в патрульній поліції.

Автор: Ніна Король

Інтерв'ю 23 липня, 15:50

Щоб писати коментарі

Авторизуйтесь
Вибір редакції