«Майстер і Маргарита» на полтавській сцені літатимуть у сфері та говоритимуть українською

1. >
2. Інтерв'ю >
3. «Майстер і Маргарита» на полтавській сцені літатимуть у сфері та говоритимуть українською

Сергій Павлюк, режисер. Фото Ольги Коваленко (3 шт.)

Прем’єра в Полтаві: 25-26 березня на полтавській сцені глядачі побачать «Майстра і Маргариту». Герої загадкового і містичного роману Михайла Булгакова оживуть на сцені обласного драмтеатру імені М. В. Гоголя. Та ще й заговорять українською мовою! Ніхто із режисерів ще не брався за постановку цього твору в нашому театрі, де головні ролі грають полтавські актори. Та й загалом із Булгакова ставили лише «Зойчину квартиру» в далекому 1990 році. За складний і специфічний твір, який досить складно інсценізувати взявся херсонський режисер Сергій Павлюк. Нашому глядачеві він відомий за трьома виставами: «Опера жебраків» та «Остання любов гетьмана». Загалом із полтавським театром Павлюк співпрацює вже два роки. Про репетиції, співпрацю з театром та чому не побоявся взятися за цей твір режисер Сергій Павлюк розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Колу».

– Пане Сергію, це ваша перша постановка вистави саме за цим твором? Знаю, що запропонував його поставити Вам директор театру Гоголя. Одразу взялися до роботи чи розмірковували?
– За романом «Майстер і Маргарита» я ставив у Херсоні три роки тому виставу «Понтій Пілат». Взяв саме цю лінію: роман у романі. Ідею виношував ще з другого курсу і от через 13 років спромігся зробити цю роботу ( про «Понтія і Пілата», прим. авт.). Так, запропонував мені поставити виставу «Майстер і Маргарита» директор Полтавського театру Олексій Андрієнко і було це ще рік тому, коли я навіть не розпочав роботу над «Оперою жебраків», а він вже зателефонував мені і сказав: «Ви знаєте, що будете ставити далі?» Директор дуже хотів побачити на гоголівській сцені цю постановку. Я не те що не хотів, бо «Майстер і Маргарита» як роман, це дуже прекрасний твір, як містична річ – теж непогано, але я не дуже люблю містику. Та й загалом у плані містики мені ближчий Гоголь. Майже 9 місяців ми говорили про цю постановку, а потім вже я за неї взявся. Сказати, що боюся якоїсь містики – ні, я боюсь чи потрібен полтавському глядачу цей твір.

– Чому так вважаєте?
– Тому що він дуже специфічний. Як показала практика глядачу дуже сподобалася моя постановка «Остання любов гетьмана» і набагато меншим попитом користується «Опера жебраків», яку я люблю набагато більше ніж Мазепу. Не хотілося, щоб ця вистава пройшла два-три рази і її зняли, бо вона стане нецікава за тематикою. Проблема «Майстра і Маргарити» як на мене, така ж, як і шекспірівських «Ромео і Джульєти»: всі знають про що, всі захоплюються, але ніхто не читав. Коли ж ти його читав, то знаєш, що в романі дуже багато тем, побічних ліній. Як автору інсценівки, над якою працював 3 місяці, мені б хотілось залишити все, а як режисеру – необхідно зрозуміти, що ти хочеш ставити і що буде зрозуміло людям. У романі багато цікавих сцен, висловів, які всі пам’ятають. Але, «прогнавши» першу дію виявилося, що вона триває аж дві з половиною години, тому довелося брати сокиру і відрубувати цілі шматки, залишаючи основну лінію – тоталітаризму, проблеми цього режиму, який був і який повертається знову в деяких країнах.

– Вам вдалося поєднати лінію Ієшуа Га-Ноцрі та Майстра і Маргарити?
– Не знаю чи вдалося, про це скаже глядач. Я взагалі хотів відмовитися від цієї лінії, тому що в мене є окрема вистава про «Понтія Пілата». Але зрозумів, що без неї неможливо – вона важлива, несе в собі основну ідею, закладену у слова Ієшау: «що будь-яка влада — насильство над людьми».

– Майстер і Маргрита на полтавській сцені будуть україномовними?
– Так. Проблем з мовою немає. Є заангажованість цього твору, який вважають російським. Є інша проблема – українську мову роблять такою кандовою і несприятливою на сцені для слуху, що важко її сприймати. Українська мова милозвучна, але чомусь з нас роблять якихось «дебілоїдів», коли починають нею говорити у фільмах, особливо російських. Ми самі українці часто, коли розповідаємо анекдоти про кума, робимо це такими ж голосами. На сцені треба розмовляти українською мовою, так як ми це робимо у житті. Зараз прекрасні дубляжі в кіно з’явилися українською і вони, як на мене, на голову вищі, ніж зарубіжні. Вистава принципово буде українською. У Росії чомусь же не ставлять українських авторів українською мовою. Навіщо ж перекладати, якщо мови схожі? (сміється)

– Чи одразу знайшли головних акторів на роль Маргарити, Майстра, Воланда?
– Так, я вже другий рік працюю в полтавському театрі, тому наперед визначив, що Воланда буде грати Олександр Любченко, Маргариту його дружина Тетяна, Майстра й Ієшуа – Богдан Чернявський. Я вагався щодо другорядних ролей. Оскільки чоловіків не вистачає, дві чоловічі ролі у мене гратимуть жінки — Босой — Маргарита Томм, Афраній —Наталія Сизова.

– А Бегемота ми побачимо?
– Звичайно. Але він, на жаль, не буде таким яскравим, як у романі. Він лише один із свити Воланда. Образ Воланда – домінує – це символ зла, який відображає, як копірка, суспільство, в яке він приходить. Як на мене, саме так було написано в Булгакова і те саме зараз відбувається в нас. Якби Булгаков писав роман зараз, то по-суті з того часу багато не змінилося: так само беруть хабарі, так само сидять не на своїх місцях і роблять вигляд, що вони щось уміють, пишуть доноси. Полтава, до речі, знову відзначилася доносом. У нас вже були свого часу такі проблеми, коли відкритий донос написали під час постановки Мазепи («Остання любов гетьмана»). От і зараз, коли готуємо цю виставу, Фасію (начальнику департаменту культури Полтавської ОДА, прим.авт.) була анонімка на те, що в полтавському театрі відбуваються неподобства, співають російські пісні «прослявляющие Москву» з проханням вплинути на це, і нерозумінням навіщо було запрошувати Павлюка. І підпис: «З повагою В.А». Саме ця проблема стала однією з основних у виставі. При тоталітарному режимі все було побудовано на системі «настукай на сусіда свого». І ці доноси є і будуть.–

– Ви задіяли в цій постановці всю театральну трупу, оркестр і балет. Як вміщаєте всіх на сцені і скільки це осіб?
– Відверто скажу я не рахував, знаю, що більше 20 осіб оркестру, 5 пар балету, десяток головних персонажів і хор, який ходить і співає «песни, прославляяющие Москву».

– У ваших постановках навіть неживі предмети наділені таким символізмом, що здається, вони теж грають роль, як актори. Що цього разу побачимо?
– Враховуючи складність матеріалу, я намагався не перевантажувати цю виставу містикою. Люди бачитимуть те, що відбувається без особливих метафор. Час іде – нічого не змінюється: є сфера, є стіна плачу, є транспаранти, є банки з головами.

– Але я знаю, що у вас тут будуть телеграфні стовпи водночас правити й за хрести.
– Так, деякі предмет нестимуть декілька образів. Взагалі із самого початку була інша сценографічна ідея, яку на жаль ми не змогли втілити. Постаменти повинні були залишатися, а самі пам’ятники змінюються. Приходить нова влада, руйнує старі і ставить свої. Я хотів зробити кладовище пам’ятників, але це великі затрати і захаращення сцени, тому прийшли в голову прості ідеї. Хрести — перетворюються на стовпи, стіна плачу — на стіну комунізму, яку розбиває сфера, що символізує планету, і т.д.

– Пане Сергію, в одному із інтерв’ю, ви розповідали, що іноді на сцені вам доводиться «застосовувати палицю» до акторів. А от під час репетицій цієї вистави часто за палицю беретеся?
– На жаль, так. Це стосується багатьох акторів багатьох театрів, не лише Полтави, це бич будь-якого мистецтва. Гірша за профнепридатну лише людина, яка про це не підозрює. Найбільше це стосується акторів, бо коли в оркестрі грає погано скрипка чи флейта, її чути. Людина для того, щоб грати на музичних інструментах, вчиться з 5-6 років, і перед тим, як вийти на сцену, розігрується, балет - розминається. А актори… на жаль, які називають себе «акторами», не відповідають цьому званню. Тому що мати відповідний диплом, ходити на роботу та отримувати гроші ще не означає бути актором. Будь-яка професія – це розвиток, ріст, як обов’язкова умова. Професія актора – дуже складна.

– Що це за палиця? Ви сваритеся, виганяєте зі сцени під час репетицій?
– Шкода, не можу похвалитися тим, що я фізичну силу прикладаю, хоча інколи дуже хочеться. Актори сприймають зауваження від режисера, як особисту образу. Тому важко при колективі робити зауваження артисту, який може бути і непоганим актором, але не справляється з роллю з певної причини. А коли ти робиш йому зауваження, він ображається, закривається і перестає працювати. Я шукаю різні підходи, та коли руки зрештою опускаються, переходжу на дуже неприємні децибели. Можу собі дозволити образити актора, не як людину, а як професіонала. На жаль, не можу собі дозволити робити так в полтавському театрі, як у херсонському, коли можу зняти актора з вистави і дати роль іншому. Враховуючи, що вистава «Майстер і Маргарита» велика і в ній задіяні всі, я не матиму ким замінити людину, яку зніму з вистави. Моє завдання – зробити якісний продукт для глядача, який платить за це кошти і отримує задоволення чи навпаки ні, якщо продукт неякісний. Та є справжні, актори, яких я поважаю, які справжні професіонали і розкривають в собі нові грані.

– Назвіть таких.
– У цьому театрі я можу назвати декількох насправді потужних акторів: це Олександр Любченко, Богдан Чернявський, Василь Голуб.

– З ким вам простіше працюється з акторами старшого покоління чи з молодшими?
– Мені простіше працюється з акторами, які не заважають працювати, а допомагають і знають декілька основних правил. Серед них – на сцені головний не я (актор), а партнер. І це вигадав не я, а Станіславський. Все робиться через партнера, він допоможе, протягне руку за потреби і підкаже текст, коли ти забудеш.

– Вам доводилося працювати не лише в Україні, а й в Білорусі, Румунії, Росії… Чи є у вас улюблений театр?
– Є в мене улюблений театр – в місті Іжевську, в Удмуртії. Там прекрасна акторська школа, особливо старше покоління. Потужні актори, величезний театр, який працює, як відшліфований механізм, все дуже правильно налагоджено. Відверто скажу, що в Румунії, що в Білорусі, що у театрах Росії, в яких доводилося працювати, схожа ситуація: відсутність коштів. Театр, як би це не було гірко, збиткове підприємство. При відсутності потужних фінансових вливань все робиться з підбору і єдине чим можна похвалитися – це акторським вмінням переконати глядача, змусити його плакати або сміятися.

– Зараз в Росії працюєте?
– Маю звідти запрошення, але не їду туди працювати з відомих причини.

– Ви лише театральний режисер чи й знімали фільми?
– На жаль чи на щастя, я лише роблю театральні постановки. У мене умова одна для самого себе – займатися одним видом діяльності, бути театральним режисером. Я не виходжу на сцену, як актор, хоча іноді й дуже хочеться, не ставлю концерти, хоча це може приносити додаткові доходи сім’ї. Із першого курсу я вирішив, що буду театральним режисером і хочу удосконалюватися саме в цій сфері. Це дуже важко, тому що з кожною новою постановкою мені здається, що я нічого не вмію.

– Ви на диво продуктивний режисер: у 38 років 71 вистава! Коли все встигаєте? Тим більше ставити вистави в різних театрах, а не лише в рідному Херсоні. Де берете сили, натхнення, адже, мабуть, доводиться жертвувати часом, який би могли провести із сім’єю?
– Так, це дуже болюче питання. У мене четверо дітей, молодшій півтора року, і я жертвую цим часом, але знову ж таки, це робиться для них. Я міг би працювати лише в Херсонському театрі, але там мене теж забагато, тому я інколи, виїжджаю звідти. (сміється)

– У сім’ї ревнують до роботи?
– Не знаю. На жаль, через те, що я багато їжджу періодично втрачаю з ними зв’язок, сумую за ними. Дуже важко тоді надолужувати спілкування. Старша дитина пішла по моїх стопах. Вона навчається на акторському курсі в Києві, майстерня Андрія Білоуса в Національному університеті імені І.Карпенка-Карого. Я не задоволений вибором Ангеліни, але це її вибір. Друга донька Ірина нібито хоче малювати, вірю в те що вона може стати хорошим художником. Син Михайло поки що хоче стати поліонтологом-режисером, а мала Владочка, коли чує музику, відразу танцює. (сміється).

– Діти ходять на ваші вистави? Намагаються їх критикувати?
– Я іноді їх навіть змушую критикувати виставу, не просто говорити сподобалося чи ні.

– Знаю, що ви майстер моновистав: коли на сцені грає лише один актор.
– Це надзвичайно важко. Я починаю розуміти, що режисура полягає не в тому, щоб придумати якусь «фішку», а в тому, щоб допомогти акторові бути справжнім на сцені. Коли актор відчуває те, про що говорить, можна викинути всі декорації, прибрати всю музику, залишити лише глядача і виконавця. Три роки тому в Херсоні я відкрив сцену для моновистав, вона називається «сцена під колом». Раніше я грався в демократію і давав вибір акторові грати чи ні у моно-виставі. Зараз же моє завдання, щоб кожен актор пройшов через моновиставу. Це вишкіл, це індивідуальна робота режисера з актором, це боротьба зі страхом, нові емоційні грані. Актор, залишаючись один на один із глядачем, не може брехати. У мене вже більше 7 моновистав, зараз в роботі знаходяться дві, вони користуються певним попитом. Це територія, де хочеться робити і відчувати справжній театр.

– Що по вашому справжній театр?
– Театр, де на сцені головний актор. Увесь театр працює на артиста, бо він – єдиний провідник до глядача. Якщо актор справжній – це справжній театр, який не треба ховати за музикою, декораціями чи якимись образами.

Читайте також: у Полтаву наприкінці березня привезуть карикатури із Австрії та Азербайджану

Автор: Ольга Правденко