Письменник Макс Кідрук у Полтаві: «Зараз література у жодному разі не має вчити, займатися моралізаторством»

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Письменник Макс Кідрук у Полтаві: «Зараз література у жодному разі не має вчити, займатися моралізаторством»

Макс Кідрук. Фото Ольги Коваленко

Нещодавно у Полтаві відомий український письменник Макс Кідрук презентував свій новий роман «Не озирайся і мовчи» («НОІМ»). Інтерес до цього автора нині прослідковується як серед молоді, так і серед старшого покоління. Його історії про подорожі захоплюють реалістичністю, його технотрилери основані на реальних подіях. Наразі книги Кідрука розлітаються тисячними тиражами, на зустріч із ним чекають у ста містах.
Презентація нового роману «НОІМ» пройшла у Полтавському краєзнавчому музеї. До початку пощастило поговорити з автором. До вашої уваги наша розмова, яка, можливо, когось мотивує почитати Кідрука, якщо ви ще не читали, або ж краще зрозуміти вже прочитані вами книги.

– Ви народилися 1 квітня – у день сміху, але творчістю тяжієте до трилерів. У мене якось пазл у голові не складається, як поєднати сміх і трилер?
– Так, я народився у день сміху. У мене є тревелоги, які всі написані з гумором, також є дві збірки про навіжених, що мандрують світом. Вони «стьобні», з тонким гумором на межі. Написані в стилі кінофільму «Холостяцька вечірка у Вегасі». Але і поза тим є трилери, у яких я намагаюся, де це доречно, додавати моменти, щоб розважити читача. Тому, все поєднується.
– Палітра жанрів Ваших творів дуже різноманітна. Як взагалі дійшли до технотрилерів, як відбувалося Ваше становлення як митця?
– Я вже відійшов від технотрилера. Остання книга, яку презентую, це вже зовсім не техно. «Не озирайся і мовчи» дуже важко зарахувати до якось жанру. Я визначив її як нежанрову, але тут складно, бо зазвичай якщо «нежанрова», то одразу асоціюється з філософською. Вона більше позажанрова, якоїсь одної наліпки вже приліпити не можна. Завжди пишу ті книги, які подобаються мені самому. Моя еволюція як автора відображає мою еволюцію як читача. У мене є два блоки: один – це тревелоги – автобіографічні романи про подорожі, другий – це художня література. Починав я з техно і психологічних романів. Зараз постійно читаю більш серйозну літературу, я ж дорослішаю, тому хочу того чи ні дрейфую у напрямку більш серйозних історій, скажемо так – до більш соціально наповнених, більш драматично орієнтованих.
– Звичка читати у Вас ще з дитинства? Чи маєте якісь орієнтири у світовій літературі?
– Так, з дитинства багато читаю. Немає таких глиб, щоб я прямо захоплювався. Я читаю до сотні книг на рік. Через такий темп еталону немає. Залежно від віку різні автори були авторитетом. Шість-вісім років тому захоплювався Крайтоном: він вважається батьком технотрилера, тому це відобразилося у моїх творах того періоду. Зараз мені Крайтон здається занадто плоским, не вистачає глибини. Читаю те, що критики називають драматичною літературою. Хоча я сам не люблю цього визначення. У даний період пишу саме щось подібне до них.
– Можете почати читати книгу і залишити її непрочитаною з різних причин?
– Дуже рідко недочитую. Це велика відповідальність – взяти і прочитати книгу, а ще більша відповідальність – взяти і відкласти її. За минулі два-три роки я пригадаю, мабуть, не більше одної чи двох, які почав і не завершив читати. Але то має бути вже геть погано. Читаю багато жанрів, але тяжію до психологічних творів, залишається цікавість до тих же технотрилерів. Ніхто цього не скасовував. Нещодавно прочитав перший трилер австралійської журналістки Джейн Харпер «Засуха». Він написаний настільки соковитим, потужним стилем (про містечко в австралійській пустелі), що, читаючи його, я у буквальному сенсі відчував, як скрипить пісок на губах.
– Деякі письменники говорять, що читання інших авторів впливає на власний стиль, заважає становленню.
– Я вважаю, що правильно, коли читаєш інших. Автор, який не читає, це, як я казав раніше, все одно, що кухар, який не куштує страви. Зараз кажу: письменник цей просто ідіот. По-перше, це обов’язково для того, щоб знати, що пишуть. По-друге, не знаю, звідки взявся цей міф. Мені здається, на це слабують чимало саме початківців. Вони вважають, що читання інших авторів спотворює їхній власний оригінальний стиль. Але почнемо з того, що не можна спотворити те, чого не існує. Саме читання інших стилів дозволить тобі, врешті-решт, знайти щось своє, те, що примусить тебе навчитися відрізняти хороший текст від поганого. Тільки так зрозумієш, що потрібно зробити тобі, щоб твій текст також став хорошим.
– То все ж таки навчитися писати можна? Чи це все від таланту залежить?
– Забудьте про талант. Що таке талант? Це повна дурня. Свою книгу «Зазирни у мої сни» я писав про те, що важка праця переважає талант, якщо талант відмовляється важко працювати. У вісім чи п'ятнадцять років я навіть не складав до купи п’яти речень. Єдиний шлях до того, щоб навчитися писати, – це якраз якомога більше читати.
– Зараз час технічного прогресу, люди в основному читають електронні книги. Чи не зникне паперова книга й інтерес до читання?
– Чому має зникнути книга? Який носій – то другорядне. Головне, що люди читають. Якщо говорити про читання в цілому, то світові тенденції у цьому питанні позитивні. У багатьох країнах Заходу ринок літератури процвітає, долучаються нові люди. У нас ситуація трохи гірша, але не будемо згущувати фарби, бо динаміка все ж хороша. Мені байдуже, на якому носії вони прочитають мою книгу – паперовому чи електронному. Інше питання – всі мають платити за це, а не брати піратську версію. Для більшості таких книгогризів, як я, важливий момент володіння. Це відчуття притаманне абсолютно кожній людині, яка щось колекціонує. Ні, ніколи не зникне паперова книга. До того ж зараз навчилися просто фантастично оформлювати книги. Їх приємно взяти до рук. Буквально вчора видавець повідомив, що додруковують 7 тисяч примірників моєї «Не озирайся і мовчи» із загальної кількості 15 тисяч. А з дати появи книги пройшло лише півтора місяця.
– Скільки книг налічує Ваша особиста бібліотека? Чи даєте власні книги читати комусь іншому?
– У мого батько до 5 тисяч томів, моя власна бібліотека досить потужна – до тисячі видань. Це я взяв цифру зі стелі, бо ніколи не рахував. Ефект володіння, те відчуття, що книга моя, стоїть на полиці, не дозволяє мені віддавати мої книги іншим. У мене на сторінках купа поміток маркером, я постійно там щось позначаю, те, що можу, використаю у роботі. Тому мені дуже тяжко віддати їх.
– На Вашу думку, наскільки автор має бути сучасним, відгукуватися на сьогодення?
– Це не мені вирішувати, а вам. Я пишу історії, які хвилюють мене. Якщо те, що я роблю, подобається ще комусь, то просто чудово. Якщо ні – то ні. Коли берусь за історію, мені важливо, щоб були «мурашки». Якщо вони є у мене, то я можу припустити, що у неї є шанс сподобатися іншим. Не замислююсь, наскільки вона актуальна. Це правильніше, мабуть, з точки зору кар’єри. Але інколи навіть у не дуже актуальній історії, на перший погляд, можна заховати такі речі, які транслюватимуть герої і які будуть збіса актуальними. Вони будуть відправляти актуальні меседжі. Власне, це я і намагався зробити у «Не озирайся і мовчи».
– Наскільки критичні до себе? Чи є людина, якій довіряєте найпершій прочитати Ваші твори?
– Читає завжди першою дружина. Вона, мабут, і є найсуворішим моїм критиком. Наскільки сам прискіпливий до себе? Вважаю, що без тверезої оцінки своєї творчості неможливо рухатися вперед. Мої попередні романи зараз мені не дуже подобаються. Думаю, деякі написав би інакше, деякі не писав би взагалі. Сьогодні вже згадував про Крайтона, то той же «Бот» написаний під впливом цього автора. Зараз мені самому він здається занадто плоским, недостатньо рельєфним. Але це не означає, що він поганий, люди ж його купили.
– Але то був етап, який теж треба було пройти. Не може ж автор стояти на місці.
– Так. Я мусив дорости до чогось іншого і перейти до того, що пишу зараз. Від цього нікуди не дінешся. Тому радий, що «Бот» був опублікований, що він знайшов свого читача. І зараз я його відпускаю, він уже живе своїм життям.
– Повертаючись до нової книги «Не озирайся і мовчи», хотілося запитати: раніше презентаційні тури були не більше ніж у 23 містах. Зараз їдете у сто. Як виникла ідея? Хочете поставити рекорд?
– Це пов’язано з тим, що минулої осені звільнив свого попереднього менеджера. Ідея 100 міст «НОІМ» – це ініціатива мого нового менеджера Елли Яцути, керівника Мистецького об’єднання «стендаЛь». У неї інше ставлення до робити, інший рівень. Вона запропонувала ідею, потім обговорили її. Коли я зрозумів, що зможемо це зробити, погодився. Спочатку у турі було 88 міст, але, як розумієте, хештег #88містНОІМ не такий гарний, як #100містНОІМ. Різниця у 12 міст здалася мені не такою вже й великою.
– На Ваші презентації ходить багато молоді. Вона вас читає, але на першій сторінці є позначка «Ненормативна лексика». Це вже давно не табу, але все ж, навіщо ставити це маркування і чи можна обійтися без нього?
– Для мене це питання абсолютно без сенсу. Я ніколи не вживаю ненормативної лексики в основному тексті. Для мене важливо, щоб текст був максимально реалістичним. Важливо, щоб читач вірив у те, що я пишу. І я вважаю, що ця віра приходить через віру у діалоги. Якщо я описую певну ситуацію, у якій будь-хто (киньте у мене камінь ті, хто ніколи в житті не казав лайливого слова) скаже лайку, то це абсолютний нонсенс не писати її. Тоді для мене як читача руйнується момент. Я бачу вилизану літературну мову, яка просто вбиває момент, вбиває віру. Тоді це просто об’єкт із пап’є-маше.
Я пишу про підлітків, але з ненормативною лексикою. Так, але тому, що вони спілкуються ненормативною лексикою. Тому що якби я написав їхню переписку інакше, тоді б самі підлітки казали, що такого бути не може. Інакше писати неправильно. Ми не можемо ховати голову в пісок. Досить оцієї «радянщини», прилизування, приховування проблем. Зрештою давайте будемо відвертими. Ми ставимо цей маркер 16+, ненормативна лексика, нібито я когось вчу матюків. Та серйозно? Справді? 14-річний пацан візьме мою книжку і з неї навчиться матюків? Камон! Не смішіть мене. Там написано про науку, про науковий метод, про атомні бомби, про паралельні світи, про булінг (цькування), про ескапізм (втеча від дійсності), про купу цікавих речей, а цей підліток запам’ятає тільки лайки? Хіба ви не чули, як наші діти говорять у вісім років? Це нонсенс. Розумію, що є вимога Нацкомісії з моралі ставити цю помітку, але я вважаю, що це безглуздо. У мене на весь роман два-три лайливих слова, які, по-перше, є цілком доречними, а по-друге, не такими страшними. Це не якась «нецензурщина» дворового рівня.

– Підлітки, правда, багато можуть дізнатися з Ваших книжок, бо у Вас надзвичайно точно і реалістично описані наукові речі. Але така точність вимагає ретельної підготовки. Скільки часу потрібно Вам для написання роману? Чи беретесь за одну, а інша у розробці?
– Берусь тільки за одну, коли маю повністю сформований сюжет. Так було не завжди, та життя мене навчило. Абсолютно безглуздо і неправильно братися за історію, завершення якої ти не бачиш. Коли я чітко сформував історію, маю скетч, я розумію, до чого це йде. Розумію, що транслюватиму цією історією. Далі триває робота приблизно рік.
– Чи є для Кідрука теми-табу?
– Немає. Насправді мені шкода, якщо автор має теми-табу. Роль автора сьогодні віддалилася від того часу, коли література була повчальною, на дві сотні років. Зараз література у жодному разі не має вчити, займатися моралізаторством. Але поза тим вона повинна мати центральний меседж – те, що автор хоче нею сказати. Інакше книга написана безглуздо.
– Який центральний меседж «Не озирайся і мовчи»?
– Почну з попередньої – «Зазирни у мої сни». Там був чіткий меседж про те, що існують ситуації у житті, коли на шляху до їхнього вирішення ти зробив усе правильно, на кожному роздоріжжі повернув туди. Але щось може тебе збити – і все зійде нанівець, складеться найгірше з усіх можливих варіантів. Про те, що ті речі, які ти найбільше контролюєш, іноді треба відпустити на самоплив, не намагатися зробити краще. У «Не озирайся…» меседж дуже простий – він зашитий у бук-трейлері. Основне мотто цієї книги – є певні місця, де ти можеш сховатися від проблем, але майже завжди ці місця містять у собі дещо страшніше за те, від чого ти ховаєшся. Меседж такий, що іноді краще (хай як то боляче, як важко) треба зупинитися і зустріти проблему лицем до лиця.
– Ви вже не вперше в Полтаві. Комфортно почуваєтесь у нашому місті?
– Мені тут дуже комфортно. Полтава – одне з моїх найулюбленіших міст. Приїжджаю сюди з радістю, бо знаю, що тут мене чекають повні зали. Тут чудові організатори, вони добре роблять свою справу. На цей раз був більший зал, велика аудиторія. Повірте, я говорю це не через те, що я сиджу перед полтавчанкою, а тому, що справді так і є. Якби я був в іншому місті, я б цього не казав, а знайшов дипломатичніший спосіб вивернутися з-під вашого запитання.
– Чи відкриваєте плани на майбутнє? Розкажете, якою буде наступна книга?
– У нашого туру, у рамках якого ми побували і в Полтаві, є мета не тільки презентувати «НОІМ», а й підготовка людей у сотні міст до мого наступного роману «Де немає Бога». Це історія про те, як у Антарктиді розбився літак. Вижило всього вісім людей. Як вони будуть у нереальних умовах виживати і що їм допоможе вижити. Сподіваюся, що вже наступного року так само презентуватиму у Полтаві наступний роман «Де немає Бога».
Автор: Ольга Коваленко

• #Макс Кідрук
• #Не озирайся і мовчи