Професія рятувальниця: чи є місце жінкам у ДСНС

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Професія рятувальниця: чи є місце жінкам у ДСНС

Фото надані прес-службою ГУ ДСНС України в Полтавській області

Випускницю Черкаської академії пожежної безпеки імені героїв Чорнобиля Марію Голик по праву можна назвати спортсменкою й активісткою, адже десенесниця захищає честь свого гарнізону на всеукраїнських змаганнях з поліатлону й бере участь у відпрацюваннях ліквідації надзвичайних ситуацій. Дівчина має звання капітана та працює на посаді головного фахівця відділу реагування на надзвичайні ситуації. Про особливості своєї професії та про те, як ставляться в рятувальній службі до жінок, вона  розповіла «Колу».

– Чому Ви обрали цю професію? Чи є в родині рятувальники?

– У моїй родині рятувальників до мене не було. А щодо вибору професії… Це дуже важлива робота – рятувати життя. Це цікаво, важливо і, думаю, потрібно людям.

– Як у Вашій родині поставилися до такого вибору?

– Мої батьки сказали: «Головне – щоб ти обрала професію для себе, щоб потім не говорила: «Я не хочу, це не моє й не буду».

– Вступаючи за цією спеціальністю, Ви розуміли, що буде непросто, адже професія вимагає не лише теоретичних знань, а й певної фізичної підготовки? Жити довелося в казармі?

– Жінки на той час уже не жили в казармах. Чоловіки – так, а дівчатам дозволяли вільний вихід. Звичайно, ти розумієш, на що йдеш. Але коли закінчуєш навчання, дивишся на все зовсім іншим поглядом. Життя в казармі формує тебе як людину, офіцера, дає певне виховання, рівень освіти, стриманості й культури, який має бути в людини нашої професії.

– Скільки на Вашому курсі навчалося дівчат і скільки зараз працює за спеціальністю?

– На моєму курсі, мабуть, за всі роки мого навчання було найбільше дівчат – близько сорока з 220 осіб. Ми випускалися офіцерами, тож пішли практично всі працювати за спеціальністю, а там – у кого як склалося життя.

– На Вашу думку, що найскладніше в роботі рятувальника?

– Мабуть, найскладніше – рятувати людей, розуміти, що від тебе може залежати чиєсь життя: від того, як ти своїм підлеглим та колегам донесеш ці вказівки, щоб швидше загасити пожежу чи як краще та безпечніше це зробити для осіб, які там перебувають.

– За час служби й навчання Вам доводилося стикатися з гендерними упередженнями, мовляв, що ти тут робиш, жінці тут не місце?

– У нас ще з академії так склалося, що чоловіки навпаки завжди підтримували. Звісно, чоловіки на пожежі мають перевагу, але я не зіштовхувалася в житті з тим, що це питання поставало якось критично, ніхто не говорив «ні, жінок тут не повинно бути й ми не хочемо вас тут бачити».

– Говорять, що Ви хотіли піти на посаду начальника бойового караулу.

– Я була не проти, адже цей напрямок безпосередньо пов’язаний з ліквідацією надзвичайних подій, рятуванням життя людей. Думаю, що це, звісно, непроста професія. Не можна сказати, змогла б чи не змогла, бо не знаєш усіх плюсів та мінусів. Багато залежить від колективу.

– Як гадаєте, жінці під силу така робота?

– Дивлячись яка жінка, дивлячись який чоловік (сміється). Мені було б цікаво працювати взагалі в напрямку служби, сподіваючись на те, що зможеш комусь допомогти й урятувати чуже життя. 

– Ви на роботі складаєте певні нормативи з фізичної підготовки. Чи відрізняються вимоги до чоловіків та жінок?

– У кожному гарнізоні, звичайно, згідно з нормативними документами, проводять фізичну підготовку. Є нормативи, які відпрацьовують протягом року, і наприкінці року всі їх обов’язково мають скласти. Є загальна фізична підготовка й спеціальна фізична підготовка. Для жінок, звісно, нормативи з загальної фізичної підготовки трохи легші. Це передбачає Державна служба з надзвичайних ситуацій.

– Як відбуваються тренування у службі? Знаю, що Ви брали участь в одному з таких – підготовці до дій за призначенням у ланці ГДЗС під час умовного загорання.

– Навчання проводять у газодимозахисній камері, де люди в апаратах захисту органів дихання й зору повинні відпрацьовувати певні нормативи в ланці. Для мене це на території нашого гарнізону було вперше. Це новий і цікавий досвід. Звичайно, тренування й реальні дії – зовсім різне.

– Як чоловіки поставилися до Вашої участі в цьому тренуванні?

– Від деяких колег я почула, що вперше в нас з’явилася жінка, яка взяла участь у цих відпрацюваннях.

– Крім тренувань на роботі, Ви у вільний час займаєтеся легкоатлетичним кросом.

– Усе життя займалася фітнесом (бодібілдингом), але він жодним чином не був пов’язаний з тим спортом, у який я прийшла, коли почала тут працювати. Уже коли працювала тут, був перший чемпіонат України з легкоатлетичного кросу й шукали дівчину, яка бігтиме за наш гарнізон. Це були мої перші змагання. Із того часу кілька років їжджу на змагання з цього виду спорту. Цього року ми спробували поліатлон (сукупність видів спортивного багатоборства. До переліку літнього поліатлону входять біг на короткі та довгі дистанції, плавання у відкритих та закритих басейнах, метання м’яча та гранати, стрільба з пневматичної та малокаліберної зброї, силова гімнастика. У зимовому поліатлоні можуть бути такі види спортивних змагань як лижні перегони, стрільба з пневматичної зброї, силові вправи тощо – прим. авт.). Починаючи з зими, жінки беруть участь у пожежно-прикладному спорті, і цьогоріч ми відкриваємо для себе ще й таку категорію.

– Як Ви відпочиваєте від роботи?

– Я дуже ціную свою сім’ю й друзів, спілкування з ними для мене має дуже велике значення. А щодо хобі, дуже люблю читати, пробувати щось нове, відкривати інші грані. У мене завжди так: якщо ти робиш якусь справу, то треба їй віддаватися сповна.

Читайте також: Полтавська гонщиця – про гендерні стереотипи, ДТП і складнощі на віражах

Автор: Наталка Сіробаб

• #Полтава
• #ДСНС
• #рятувальники