Ціна нашої свободи: історія 5-річного Данила після втрати батьків, які боронили Азовсталь

1. >
2. Інтерв'ю >
3. Ціна нашої свободи: історія 5-річного Данила після втрати батьків, які боронили Азовсталь

Історія 5-річного Данила – вражає. Його мама Алла і тато Віталій загинули в Азовсталі при обороні Маріуполя. Вони були одними із перших, хто приєднався до відомого полку "Азов". Тато Віталій був офіцер з фінансових питань, а Алла була радіотелеграфістом. Наразі опікунами хлопчика є дідусь, батько загиблого Віталія, Таранін Олександр і його дружина Людмила.

Дідусь Олександр та Людмила з любов'ю розповідають сімейні історії і показують фотографії маленькому Дані. Пам'ять про маму Аллу і тата Віталія в цій сім'ї бережуть з особливою ніжністю.

Алла та Віталій жили у Красногорівці Донецької області. У 2014 вдвох підписали контракт. До цього були волонтерами на кухні, а потім пішли служити. Віталік був спочатку водієм, а потім по кар'єрній сходинці дослужився до начальника фінансової служби.

Повномасштабне вторгнення

– Коли б почалися якісь заворушення, ми домовились, що приїдемо. 21 лютого подзвонив мені Віталік і ми виїхали в село в 50 км від Маріуполя, де знаходилася база полку «Азов» (примітка автора. наразі вона в окупації). Приїхали ми увечері 22 лютого. Алла збирала речі і я двома ходками відвіз спочатку Люду з Данилом в Донецьку область до тещі, а потім повернувся за речами, - розповідає дідусь.

Дідусь Олександр вмовляв Аллу поїхати з ними, але вона знаходила відмовки: «Мені Данилу потрібно лікарняний закрити». А вже в ніч на 24 лютого подзвонила сестра з Канади і сказала, що почалась війна. Взяли маленького Даню і поїхали у Полтаву без єдиної зупинки, бо дома чекали дві неповнолітні доньки.

– Ми живемо у Івонченцях, там поруч аеродром, я думав це буде найнебезпечніше місце, але сталось навпаки, Полтава була найтихіша гавань, - продовжує свою розповідь Олександр Таранін.

8 березня Олександр з Людмилою та онуком виїжджають до Івано-Франківська. Кажуть, боялись, що перекриють мости на іншу сторону Дніпра, але вдалося виїхати і зняти будинок в області.

Навіть у той складний час вони не втрачали відеозв’язок із Аллою та Віталієм.

Згодом батьки Дані попали в оточення в Маріуполі. Із Віталієм пропав зв’язок, а Алла знаходилась у іншому бункері Азовсталі, в 1,5 км один від одного.

Потім від Віталя прийшла смс: «300, зі мною все в порядку». Його ранили і він лежав у госпіталі бункера Азовсталі.

А в цей час Алла у іншому бункері тримала зв’язок із Людмилою та Олександром. Замовляла цукерки для сина і просила передати, що це від мами.

– Замовляла і іграшки, питала яке лего він хоче. І казала, що він буде ображатись, через те, що вони з батьком його залишили. Адже вони ніколи не розлучались, - говорить Людмила.

Алла сама була сиротою з 11 років, її виховувала рідна тітка, тому для неї сім'я, дитина – це було надважливо. Вони з Даніком були дуже близькі. Вона годувала його молоком до 2.5 років та тільки у 2 роки пішла на роботу.

Півтора місяці будучи в різних бункерах Алла не бачилась з чоловіком. Спілкувалися вони за допомогою листів, які передавали один одному через побратимів. І ось Аллі випадає нагода поїхати на машині в бункер до Віталія.

– Аллочка писала, що коли виходиш назовні, шанси загинути збільшуються в десятки разів. Але оцінюючи всі ризики, 13 квітня вона приїхала до нього о 6-й ранку. Цілий день вони провели разом. 14 квітня зранку Аллі потрібно було їхати назад. І на наступну ніч Віталік загинув від 3 тонної авіабомби.

Будучи з чоловіком, вона написала лист про їхню зустріч і підписала: «На згадку моєму сину». Алла розписала усе до дрібниць і дуже шкодувала, що мало цілувала і обіймала чоловіка. Тоді 12 годин проведених разом пролетіли дуже швидко. “15 квітня 2022 року о 01:38 у мене вирвали душу”, – написала Алла у своєму листі.

Не дивлячись ні на що, Алла постійно висилала сину відео і говорила: «Данічка, люблю тебе», «Данічка, слухайся дідуся».

– У Алли була дуже близька подружка Настя, вона також з Донецької області. Незаміжня була, молода дівчина, вона молодша Алли була. І вони разом були на кухні з Настею, щось готували. Алла розповідала, що тільки вийшла звідти, а дівчина залишилась… Туди прилетіла ракета і Настя загинула.

Алла каже: «Я могла загинути і вдруге, але я також вижила». У травні була можливість виїхати з Азовсталі, як цивільній особі. Алла стала вигадувати історію, як вона там опинилась. Це було дуже ризиковано, адже вона є у всіх російських базах, як військова з Азову ще з 2014 року.

– Алла була перукарем, прикинутись цивільною було реально, окрім документації. Вона почистила все, що у неї було в телефоні. Звичайно це був ризик, навіть, якщо в полон вона попаде, це був шанс.

У день, коли потрібно було виходити, 6 азовців на машинах, які повинні були вивезти цивільних, розстріляли з гранатометів. Алла так і не вийшла з Азовсталі. Невдовзі у її бункер також прилетіла ракета і вона загинула.

– Алла сказала: “Я ваш номер телефона дала хлопцям, які будуть знати про мене, і я вам скидаю їхні номери телефонів, і якщо зі мною на два дні обірветься зв'язок, ви вже тоді починаєте мене шукати”. Я написала одному хлопцеві, він мені не відповів, сказав, що нічого не знає, можливо, проблеми з інтернетом. Написала побратиму, у нас була домовленість, якщо із Аллою щось трапляється перші фрази будуть про Даню і побратим мене запитав: «Як там Даня?». Ну і так ми дізнались, що вона загинула…- продовжує пані Людмила.

Як розповіли Дані про батьків

Від Даніка декілька місяців все приховували. І лише після консультації з дитячим психологом розповіли. Психологи радили говорити обов'язково та якомога раніше.

Маленький Даня задавав питання: “Чому ми з папою не спілкуємось?”

– Коли з мамою був зв’язок, а з татом уже ні, і Даня хотів з ним говорити, ми казали, що папа на роботі, з папою немає зв’язку, там поганий інтернет. Ти ж бачиш, і мама не завжди може подзвонити. Звісно, коли ми отримали звістку про те, що загинув Віталік, якось ми не подумали про Даню, бо всі почали плакати. Він навіть злякався, всі кричать, плачуть, він розгублений. А вже коли Аллочка загинула, ми були більш стримані, ми вже при ньому намагались не плакати.

З психологом бабуся з дідусем та Даніком спілкувались в одній кімнаті. І кожного разу на цих консультаціях він завмирав і слухав про що вони говорять.

– Пройшло вже 2 з половиною роки, Дані скоро вже буде 6 і це уже не перший раз ми з ним про все це говоримо. Поки документи зібрати, свідоцтво про смерть, опікунство…

Психологи розповіли, як правильно повідомити про загибель батьків, що говорити, в якій атмосфері, щоб ця інформація його не травмувала і не була у подальшому тригером. Даня був ще доволі маленький, тому доволі спокійно сприйняв все, але й зараз задає багато питань.

– Ми були на річці і у нього почало боліти вухо, отит. І він питає: “А у папи був отит?”. Іноді питає: “Розкажи, як їх убили”. Я відповідаю, Даня, вони загинули, я не бачила, як це відбулось. А потім каже: “Я хочу стати поліцейським і вбити їх всіх”.

Іноді він може говорити про це незнайомим людям, наприклад у таксі сказати: “А ви знаєте, що мої мама і папа на небі”. Психолог каже, що коли він говорить іншим людям про те, що вони загинули, він просто усвідомлює, що вони не поруч.

Данік полюбляє слухати пісні з флешки, яка грала в машині у батьків.

– Ми забрали машину Віталіка, вивозили Даніка на ній. Для нього вона така важлива ця машина. Ми були ще у Франківській області, він маленький був. Для нього вона така, як місто медитації. Він маленький сідав туди в машину, включали йому музику, флешка та, яка була у них. Там його дитячі пісні, пісні, під які мама з ним на руках танцювала. Алла говорила, що це наша улюблена. Поставте її, хай він слухає, - розповідає дідусь.

Перед повномасштабним вторгненням був такий час, що з Даніком нікому було сидіти. Тоді Віталік звонив батьку Олександру і просив його дочок приїхати в Маріуполь поняньчити Даню.

– Вони дві тьоті рідні, але вони як сестрички. Вони там на голові стояли, співали, танцювали. Він малий зарядкою, фітнесом з ними займався. Сім'я велика, ми постійно придумували йому ігроленди, кафешки, качелі-каруселі.

Як зараз виховують Даню

15 червня Олександр отримав опікунство над Данилком і уже в серпні 2022 року бабуся з дідусем та онуком повернулись у Полтаву. Тоді Данік почав активно відвідувати гуртки. Пішов на малювання, в приватну спортивну школу на акробатику, підготовку до школи, на англійську.

– У нас дідусь як далекобійник, він зранку очі відкриває і каже: “куди їдемо”. Плюс різного роду ці психологічні гуртки були. Психолог, логопед, ми працювали в групах, коли багато діток, ми спостерігали за ним. І звернули увагу, що коли вдома, у нас музика може гучно грати, він нормально себе почуває, а якщо десь, він одразу закривається.

Бабуся з дідусем стараються аналізувати вподобання онука і не перевантажувати його великою кількістю гуртків.

– Ми пішли на акробатику, потім пішли на футбол, англійська відпала. Малювання також ми дивимося, ну якось воно йому не дуже. А хочеться, щоб Даніку було до вподоби, - говорить бабуся Людмила.

Майже кожного дня влітку Даню возять на річку, а восени планують віддати у басейн, на плавання. Даня вже і підготовку до школи закінчив, він і малював, і літери вивчив, і читає, і рахує англійською.

Даня також обожнює збирати лего, у нього вже є ціла колекція: трактор, машина, паровоз, вантажівка і багато іншого. Бабуся каже, він може зранку до вечора сидіти і конструювати.

Олександр з Людмилою виховують онука з любов’ю та прививають йому традиційні цінності.

– Віталік виховувався в християнському середовищі. Ці цінності були важливі для нас протягом всього виховання, тому зараз Даніку ми їх теж прививаємо. У нас ніхто не пив, не курив, завжди поважав інших, тому хочемо, щоб і Даня виріс високоморальною і духовною особистістю.

Ціною власних життів, сотні тисяч військовослужбовців стоять на захисті України.

Саме з цією метою було створено благодійну організацію «Українська фундація «Мрія», яка консолідує увагу суспільства заради підтримки родин та дітей загиблих, полонених та зниклих безвісти військових!

Полтавське обласне представництво «Української фундацї «Мрія» закликає памʼятати кожного, хто боровся за світле майбутнє нашої країни, продовжуючи крокувати шляхом боротьби за свободу. Заради їхньої памʼяті та заради себе.

Посилання на сайт «Мрії» https://mriya.foundation/?

Сторінки Полтавського представництва «Мрія».

https://www.facebook.com/mriyapoltavskepredstavnictvo

https://www.instagram.com/mriya.poltavshyna?%3D%3D&

Головні сторінки Мрії ( Facebook, Instagram)

https://www.facebook.com/mriya.foundation

https://www.instagram.com/mriya.foundation?==

Читайте також: Пам’яті полеглого воїна Юрія Кононенка: Він був нашими крилами

Автор: Анна Зарудська

• #загинув
• #новини Полтави
• #інтерв’ю
• #війна